За рішенням Кабінету Міністрів України (доповнення до Постанови КМУ № 1211 від 20.07.05) Державна Комісія з регулювання ринків фінансових послуг уповноважена встановлювати розмір коштів страхових резервів для інвестування у розвиток іпотечного кредитування шляхом придбання цінних паперів, емітованих Державною іпотечною установою, не менше 15%.
Ліга страхових організацій України звертає увагу на те, що таке адміністративне нав’язування умов для розміщення страхових резервів в іпотечні сертифікати є недопустимим, оскільки суперечить діючому законодавству України, а також директивам Євросоюзу.
Держава може запропонувати страховим компаніям інвестувати кошти в конкретні категорії активів, але не нав’язувати їх директивними методами.
Уряд має намір зробити страхові організації прямими кредиторами житлового будівництва, яке є дуже ризикованим видом інвестування. Іпотечні цінні папери на сьогодні не є ліквідним інструментом, оскільки в країні не сформовано вторинний ринок їх обігу.
У той же час Закон України „Про страхування” (ст..31) вимагає від страховиків розміщувати страхові резерви з урахуванням безпечності, прибутковості, ліквідності і диверсифікованості.
ЛСОУ наголошує, що страхові резерви формуються виключно для здійснення страхового відшкодування, вони не є власністю страховика і мають бути відокремлені від його майна.
Сьогодні ЛСОУ направила листа Президентові України В.Ющенку в якому, зокрема, акцентується: „Україна вже має негативний досвід 1998 року, коли обов’язковою вимогою до комерційних банків було покриття резервів державними цінними паперами, які потім не були погашені в обумовлений термін, а згодом взагалі реструктуровані. У результаті країна пережила одну з найбільших банківських криз і різке загострення недовіри громадян до фінансової системи”.
Страховий ринок у цілому підтримує реалізацію програми масового будівництва житла для громадян країни, але механізми її реалізації мають бути збалансованими із загальними тенденціями розвитку економіки, зокрема, страхової галузі.
ЛСОУ протестує проти жорсткого регуляторного втручання держави в діяльність страхового ринку, і розцінює це як обмеження підприємницької діяльності, яке може призвести до неможливості виконання зобов’язань перед клієнтами, а згодом і до банкрутства страхових компаній.